Я не люблю свою дитину!

Цей лист і коментарі до нього приголомшили мене…

17 травня 2010, 09:50
Діти
Не вбивайте злістю дорогих людей! © thinkstockphotos.com


Від редакції:
ця стаття з'являється в нас на сайті як виняток – згідно з нашими правилами, ми не беремо на наш сайт сповіді реальних людей, що розташовані на будь-яких форумах. Але, прочитавши цього листа, я подумала: а може, дарма? Життя інколи виявляється більш яскравим за будь-які теоретичні роздуми, будь-які відкриття вчених!

Розміщаємо текст практично без змін і будемо дуже вдячні, якщо голоси наших читачів приєднаються до наведених тут.

«Їй 16, мені – 39. Поки вона була зовсім крихітною, місяців до 4-5, я дбала про дитину, не дратувалася, здавалося, що люблю. А потім почалося… І що старша – то гірше. Справжній жах був, коли їй було 2-3 роки. Цей період згадується як суцільна чорна смуга.

Найбільшим моїм бажанням було – щоб її не стало. Це розривало мене на частини, оскільки коли щось із нею траплялося (вдарялася, обпікалася, як усі діти), я дуже непокоїлась, але коли одного разу нас із нею мало не збила машина, я зненацька подумала – якби я не встигла висмикнути візок із-під коліс, як було б добре, спокійно і тихо жити...

Розумієте, береш дитину на коліна, граєшся з нею, читаєш віршики або показуєш малюнки в книжці, а бачиш зовсім порожні, холодні, незацікавлені у твоїх діях очі. У неї було своє бурхливе внутрішнє життя. Вона щось белькотіла своєю мовою, не бажаючи сидіти на горщику, слухати казки, гратися в пісочниці, тікала від дітей або від мене на прогулянці, влаштовувала неймовірні істерики, якщо, не дай Боже, не підібрала паличку або не перестрибнула через бордюрчик…

Ні, вона не виродок, не дебіл, нормально навчається, нормальна людина. Просто у нас із нею немає контакту. Вона тягнеться до мене шалено… Гадаю, ця її любов до мами і є найстрашнішою для її психіки, тим, що ранить її.

Але мені неприємні її дотики, я не люблю, як від неї пахне, як і що вона говорить, як рухається, як дихає, усе в ній дратує, хоч би що вона зробила – це погано, неякісно та просто огидно!

Цього я їй не кажу, але ж побічно моє до неї ставлення зрозуміле, і дитина прекрасно його відчуває. Удавати не вдається і не вдасться, щиро гордою або задоволеною нею я не була ніколи. Інші люди її хвалять: ах, яка дівчинка вродлива; наша репетитор з англійської її просто обожнює, каже, що хотів би, щоб у нього була така дочка. А я думаю: то й забирай, мені вона точно не потрібна. Я відбуваю обов'язок виховання дитини. Я її годую, перу речі, слідкую за здоров'ям і мрію, коли ж вона відбуде у власне життя подалі від мене.


Нещодавно вона з батьком поїхала на машині кудись тусуватися, вже пізно ввечері я телефоную дізнатися, як і що, коли будуть удома, а мобільні обох не в зоні. Можливо, в боулінг заїхали, може, у кіно, а може, розбилися на машині і мобільники розлетілися на деталі? І тут знову те саме відчуття: нарешті її не буде, нарешті я звільнюся!

Пригадується, входиш до неї маленької в спальню, мала б уже прокинутися, і прислухаєшся з надією: а що як не дихає, адже буває синдром раптової дитячої смерті…

Зрозумійте: таке життя –  пекло! Найсправжнісіньке. Вона – найбільша проблема у моєму житті. Я її не люблю та не хочу її любити. Усе, що я хочу – щоб її не було. Шкода, назад не засунеш. Правильно казали в давнину: дитина – це людина, яка приходить у твоє життя та забирає все, що в тебе є.

Та я її й дочкою ніколи не називаю. Тільки на ім’я.

Виговорилася. Так, мені необхідно послухати, що з цього приводу скажуть інші. Я не боюся жодних коментарів, не можу сказати, що шукаю розуміння, полегшення або відпущення. Я за 16 років стільки передумала, перечула, переплакала!

«Не люблю» – це, мабуть, вирок»


А от якими коментарями відгукнулися люди:

«Тільки ведична філософія пояснює цей феномен. Жодні сучасні психологи це не пояснять. Веди кажуть, що нашими дітьми можуть ставати – як за прихильністю з плюсом, так і за прихильністю з мінусом – наші вороги, у яких ми все забрали в минулих життях. Нам треба відпрацювати цей зв'язок – поставитися до них із розумінням, душею, ласкою, віддати все, що відібрали в них у минулому житті.

У Всесвіті все точно виміряно та підраховано, хто кому винен. Очевидно. автор листа опинилася в такому становищі, інтуїтивно відчуваючи відразу до "рідної" дочки. Народивши та виховавши дитину, ви відпрацюєте цю неприємність, що родом із минулого життя . Коли відчуєте – відраза минає, отже відпрацьоване. Шановна, дуже скоро ваша дочка стане самостійною, у неї буде своя сім’я. Прийміть її такою, якою вона є. Її душа знаходиться в наполовину вашому тілі. Отже, ваша донька стала в цьому житті близькою вам за кармою».


«Такі «жінки» ганьблять саме слово «жінка». Це не жінки. Це тварини. Егоїстки. Які не мають жодного права вимагати жалю або навіть просто співчуття. Моральні виродки... Моя думка: не хочеш народжувати - не народжуй. Зрештою, не псуй життя майбутньому батькові дитини. А ще краще – візьми мотузку та повісься. ЗРОБИ ЦЕЙ СВІТ ЧИСТІШИМ.


«Прочитала «сповідь» і задумалася – моїй Катрусі 8 років. Уже цілком самостійна людина з характером і своєю думкою з будь-якого питання. Що я робила б без неї? Просто померла б. Я так само, як і автор листа, вставала ночами – прислухалася, та й зараз щоночі в її кімнату по кілька разів бігаю. Важко? Так, важко. Але з іншого боку, яке це щастя – слухати її оповіді про школу, читати разом книжки мого дитинства. Адже разом із дітьми ми ще раз переживаємо своє дитинство – вдруге в житті вперше йдемо до школи, разом знову стаємо на ковзани, вчимося плавати, бачимо веселку, вивчаємо зоряне небо. У кожному моменті життя треба шукати щось світле. В усіх бувають чорні смуги, коли нічого не хочеться, але я встаю та роблю це задля Каті. І легшає».


Дорогі читачі! Висловіть свою думку! Невже свою дитину можна отак не любити?!

Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!


Коментарі (104)

символів 999
  • Ирина Платонова 10 років тому

    Но если это правда, конечно этот женщина нуждается в психологической терапии, надо найти причины - это не даром. Даром нам ничего не дается, жизнь - это урок и если Бог послал ей испытание, значит она должна этот клубок раскрутить. У нее в душе чувство ненависти, как ей кажется заключается в ребенке, а на самом деле нет. Если ребенка не станет и не на кого будет изливать ненависть, то ненависть выльется на саму же себя и может закончится суицидом.

    Прокоментувати Мені подобається
  • Ирина Платонова 10 років тому

    А мне почему-то не вериться в правдивость этой истории - это не правда! Автор решил пощекотать людям нервы и вызвать бурю комментариев и у него это получилось. Да есть такое понятие как не любовь к собственным детям, я в этой проблеме хочу разобраться и помочь таким женщинам Сайт посвящен теме "Я не люблю своего ребенка" genmaterinstva.ucoz.ru/ Я не психолог я мама, у которой не открылись материнские чувства и я решила глубоко в этом разобраться и помочь другим женщинам полюбить, открыть в себе материнские чувства. Почему я считаю что это не правда, есть тому яркий пример: моя невестка явно не любит своего ребенка, всячески издевалась над ней морально и когда ребенок вырос начал пить и отдаваться первому встречному мужчине и пропадать на долго из-дома. Моя невестка выла как белуга, плакала, каялась, но когда девочка возвращалась, через некоторое время все возвращалось на круги

    Прокоментувати Мені подобається
  • Гость 11 років тому

    Продолжение. Не стесняйтесь попросить прощения у дочки, если чувство вины давит. Дети, наредкость, великодушны к родителям. Главное - научите самостоятельности. Кстати, это удаётся далеко не всем любящим мамам, а для Вас это жизненно необходимо. Возможно Вы еще напишите бестселлер на эту тему.

    Прокоментувати Мені подобається
  • Гость 11 років тому

    О-о-о-Й! Люди-добы, а темка-то какая острая!? КАРАУЛ! И это в наш век контроцепции. Даме - не парьтесь. У беды есть имя - синдром Медеи. Вы, к сожалению, не единственная и не уникальная. Во исполнение долга расширяйте круг друзей семьи, пусть у девочки бедет возможность видеть отношения в других семьях. Пусть у неё появится любимая тетенька-наставница (поощряйте это). Не терзайте себя - так звезды встали.

    Прокоментувати Мені подобається
    • Ирина Платонова 10 років тому

      Я для своих племянниц была такой доброй тетенькой и подружка моя очень их любила помогала детям, делали им подарки, одежду покупали. А от такой проявления доброты к ее детям их маму еще больше это раздражало, она их ненавидела и у нее было желание чтобы все их ненавидели. Но самое ужасное, что она не осознавала, что у нее большие проблемы, пока-что не пришел переходной возраст и я уже как добрая тетя не помогаю, а она такую обратку сейчас получает, что Господи помилуй, она с милиции и протоколов не вылезает. Так что дорогие женщины, если вы испытываете недостаток в любви к детям, срочно что-то с этим делайте, обратка не минуема. А еще мы в ответе перед Богом за собственных детей. мой сайт на тему не любви к детям

      Прокоментувати Мені подобається
  • Гость 11 років тому

    Люди, не ругайте эту женщину... Это очень тяжело, осознавать, что не любишь ребенка, который тянется к тебе, обнимает. Может ее не любили в детстве, не научили, и поэтому она сама не может, не умеет любить... Не все так просто! Где-то читала и согласна на 100% - материнская любовь не аксиома, а скорее теорема! К психологу надо бы сходить...

    Прокоментувати Мені подобається
  • Iveta 11 років тому

    теперь живу с новым мужем забочусь о ребенке но я понимаю что ето только из чуства совести.он лишний в моей жизни.я бы хотела встречаться с мужем,(будущим).работать,отдыхать после работы ...а теперь понимаю что мне придется с етим мужем растатся из за ребенка етого....пото му что я немогу так жить он может отдохнуть посидеть у телика сходить куда а у меня жрачки срачки, а я тоже хочу свободы.и нехочу ответственности.муж помогает конечно но ответственна то я за ребенка .

    Прокоментувати Мені подобається
  • Iveta Vlaseka 11 років тому

    у меня тоже проблема-я нехочу своего ребенка,когда заберемнела думала что хочу .когда родила и муж сказал -мне ненужен етот ребенок я отрекаюсь..,я поняля что и мне он ненужен но в дет дом сдать несмогла чисто из за совести .муж изретка тычит ну так здавай он знает что я несмогу.а я знаю что позно понела что нехочу детей вопще особенно удильть им внимание

    Прокоментувати Мені подобається
  • Гость 11 років тому

    Знаете,я подросток.Мне 13 лет,подруга прислала ссылку и..Я рада что моя мама,это моя мама.И не чья другая.Она лучшая,а с той матерью я б повесилась.Нельзя так.

    Прокоментувати Мені подобається
  • Гость 11 років тому

    Все не стала читать,

    Прокоментувати Мені подобається
  • Гость 11 років тому

    Прекрасно понимаю чувства девочки. Моя мать никогда не была мне рада. Был лишь долг.

    Прокоментувати Мені подобається
Показати ще