Дитяча істерика. Що робити?

Так, у віці 5-6 років у деяких дітей несподівано казна-звідки з'являється схильність до абсолютно некерованої істеричності. Не допомагає ніщо: ні співчутливі запитання, ні окрики, ні ляпанці. Таке відчуття, що дитина відключилася. І її поведінка так діє на нерви, що зовсім скоро мама мало відрізняється від дитини: втрачаючи самовладання, вона кричить, смикає малюка, йде, кидаючи його на самоті та в цілковитому розпачі. Таке відчуття, що допомога психіатра потрібна обом… Але не поспішай засуджувати дорослих і малих: поведінка, що виходить за рамки звичайного, завжди має свою глибинну причину.

Річ у тім, що до 7-8 років діти абсолютно не вміють фільтрувати інформації: вони, наче губка, вбирають у себе все, що відбувається навколо. А навколо, як ти розумієш, така мішанина! Голоси, кольори, емоції… І малюк просто перенасичений. Усе побачене й почуте буквально оглушає його. Він втрачає здатність орієнтуватися у світі та панікує. Йому просто дуже страшно! Він не витримує світу з усім його гамором. І що тонша, уразливіша маленька людина, то важче сприймає вона перевантаження. У найменшеньких (до 4 років) спрацьовує захисна реакція: малюк просто засинає. 5-річні вже доволі міцні фізично і не можуть просто «вимикатися»… Але й дати собі раду з гамірно-шумним світом силоньок ще бракує. Результат – істерика…

Не меншу цікавість із погляду психолога (а іноді – й психіатра) викликає в той момент і поведінка мами: нерідко вона мало чим відрізняється від дитячої. Психологи пояснюють це так: маля пробуджує в дорослій людині спогади дитинства. Тобто колись, років 20 тому, нинішній мамі, а тоді – маленькій дівчинці, доводилося переживати те саме. І це загнане в підсвідомість відчуття жаху оживає так реально, що доросла людина втрачає над собою контроль і дозволяє собі крик, а то й ляпас…

Що робити? Перше: контролювати себе. У ці хвилини ти – єдина надія маляти, стіна, за якою він може сховатися. Уявляєш, що відчуває малюк, якщо його єдина надія на порятунок зненацька перетворюється на ворога? Буквально вкрий дитину своїм тілом від світу. Пригорни її до себе, загорни в себе. Її світ повинен звузитися до розмірів твоїх грудей. Шепни: «Я знаю, що ти втомився, сонечко. Розумію, як тобі погано. Я тобі допоможу». І якомога швидше веди, неси малюка з людного місця. І не запитуй його про причини такої поведінки, про те, чого він хоче. Він нічого не хоче! Йому просто страшно, оскільки світ надто великий, а він перед ним – надто малий. Загорни його в себе та неси подалі від людей. От і все. Років до семи дитина навчиться фільтрувати інформацію, втратить свою майже хворобливу сприйнятливість і ти забудеш про цей час, як про страшний сон.

Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!