Коли батьківська любов стає лещатами

На зміну цьому твердженню прийшли аксіоми про те, що винуватницею всіх психологічних проблем дорослої вже людини є різні перекоси материнської любові. То обіймала надто палко, то била невчасно… Очей не спускала, свободи багато давала… І от уже написані стоси паперів на тему Едіпових комплексів, комплексів Електри тощо… Утім, у тезі про те, що материнська любов – благо, ніколи ніхто не сумнівався.

«І тільки в останні роки психологи заговорили про «лещата» материнської любові, про її можливі неприємні наслідки, про так звану співзалежність», – пише у своїй книзі психолог Ілля Шабшин. 

Це відбувається в тому випадку, якщо мама ще під час вагітності звикає до слова «ми» та не розділяє себе й дитину, навіть коли в останньої починають рости вуса.

«Ми» – це те, що живе за одними законами, дивиться в одному напрямку, йде до одних цілей. Біда лише в тому, що всі цілі встановлюються мамами, без урахування особистісних уподобань дитини.

– Та що вона розуміє! – кажуть такі мами у відповідь. – Вона ж життя не бачила, звідки їй знати, потрібна їй школа з поглибленою математикою (музикалка, спортивна секція тощо) чи ні. Підросте – подякує!

Добре, якщо мамині уподобання дивовижним чином збігаються з мріями дитини й вона охоче ходить у балетну школу, грає на скрипці, танцює.

А якщо ні? Якщо, ганяючи шайбу по льоду, хлопчик мріє про школу дизайнера одягу, але наполягти на цьому бракує сил? У цьому випадку у хлопця два шляхи: або засунути свою мрію подалі й «незлим, тихим» словом згадувати жалісливу неньку все своє життя. Або, будучи вже не дитиною, все-таки рвонути до того, що вабить.

Так, до речі, вчинив прекрасний співак і композитор Володимир Мігуля. Мама дуже хотіла, щоб він став лікарем, і хлопець ішов слідом за її мрією доволі довго. Він закінчив медичний інститут і кілька років пропрацював на «швидкій». Щоб почати жити своїм життям, хлопцеві довелося виїхати до Москви. Результат: світ одержав справді талановитого композитора та щасливу у своїй самореалізації людину.

Висновок: не плутай свої мрії з уподобаннями дитини. Вона – окрема від тебе особистість, що має право на власне життя.

На дорозі до особистого життя

Особисте життя тому так і називається, що воно – для власного, одноособового користування. А не для того, щоб звіряти кожен його нюанс із думкою батьків. Але як часто мами, не вміючи та не бажаючи раз і назавжди визнати окремість свого чада від себе, найкращої, диктують дитині вибір друзів, або гірше того – супутника життя! Іноді це відбувається в доволі грубій формі: «Діма тобі не товариш! Він мені не подобається!»

Мамо, люба, та до чого тут ти? Не ти ж із Дімою товаришуєш! Чимось же він приваблює твого сина! І чому ти думаєш, що «пороком»? Що дає тобі право не вірити своїй дитині, якщо ти її справді любиш?

Так, «погані» друзі бувають. Але буде краще, якщо дитина зробить цей висновок сама. І найкраще, що ми можемо зробити – це м'яко та непомітно підвести її до самостійного висновку.

Ситуація загострюється, якщо «пуповина» між мамою та дитиною не рветься й з одруженням. «У співзалежності кореняться багато проблем класичних сімейних трикутників « мати – син – невістка» або «мати – донька – зять», – пише Ілля Шабшин. – Про який самостійний вибір, самостійні рішення можна говорити, якщо син бігає між мамою та дружиною й у конфлікті між ними не може однозначно стати на сторону коханої жінки?» Кохана жінка – це хто? Мама чи дружина? Обидві любимі, обидві дорогі. Але перед мамою – ще й «обов’язок», і почуття вини, і вічні докори соціуму… 

– Що за питання! – обуриться мама. – Дружин може бути десяток, а мама – одна!

А «десяток дружин» – це для сина щастя? І чим у цьому випадку є материнська любов? Чудесний оберіг? Чи зашморг? Ох, мами…

Мама й дитина – єдине ціле під час вагітності, дуже міцний зв'язок між ними в дитинстві. Але що старша дитина, то далі повинна іти вона від батьків. І жодного «синового обов’язку» насправді не існує… Швидше за все, цей термін вигадали радянські психологи, щоб виправдати мізерні пенсії та покласти обов'язки держави з утримання старих на плечі дітей. У Японії діти про своїх батьків не дбають, а живуть своїм, повнокровним і повноцінним життям…

– Але зачекайте! – скажеш ти. – А як же досвід близьких нам кавказьких аксакалів, де слово старійшини апріорі не оскаржується? Адже там повага до старості та мудрості  – закон!

Ти маєш слушність. Але виділи нюанси: «повага до мудрості». Дитина може спілкуватися з батьками, цікавитися їхньою думкою не тому, що «вони все життя присвятили, ночей не досипали», а тому, що спілкування – взаємно цікаве. Повага до особистості одне одного – єдиний критерій, який може зв'язувати батьків і дітей. Усе інше – «лещата»…

Грубо? Жорстоко? Ні, чесно.

Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!