Я боюся, що моя донька повернеться

Ми три дні шукали її зі страхом у душі: чи жива? Знайшли в підвалі. П'яну.

Не хоче розповідати все, що мені довелося пережити за ці сім років. Вона кинула школу, моя квартира перетворилася на кубло. Пропадали речі.

Повертаючись із роботи, я ніколи не знала, хто відчинить мені двері: п'яний зек, який одразу почне звати мене «тещею», чи мій страшенно переляканий син. Він на п'ять років молодший за Олю. І за нього я боялася найбільше.

За Олю ми боролися як могли: лікували її від алкоголізму в обласному центрі, а від наркоманії – у республіканському. Вона тікала звідусіль. Її ловили, вона присягалася, що це востаннє. І все спочатку…

Щоб уберегти від неї сина, я попросила свою маму дати притулок свій непутящій доньці. Та прийняла внучку з усією привітністю, на яку лише була здатна. Але Оля через два дні знайшла гроші, накопичені бабусею на похорон і влаштувала в її квартирі п'яну оргію, від якої моя мама рятувалася у сусідки.

Ні, ми не виганяли Олю з дому, але, коли вона зібрала свої речі та поїхала чортзна-куди, ми посумували, але зітхнули з полегшенням. Я не чула про свою дочку аж півтора року. Жодної звісточки! Ні дзвінка, ні звісток через знайомих.

Я не знала, чи жива вона. Знайомі не розуміли і не розуміють досі, як я живу, не знаючи, що з моєю дочкою. Чому не обливається кров’ю моє серце? Чому голова сива тільки наполовину в сорок років? Так, я живу… Своє відплакала…

Мені навіть зараз страшно сказати, що я більше не люблю свою дочку, що для мене вона давно померла. І, коли вона зателефонувала мені через півтора року мовчання, я не відчула радості. Тільки страх. Страх перед тим, що чужа, абсолютно чужа мені людина знову ввійде в моє життя. І принесе із собою морок… Оля сказала, що скоро приїде. Що вона хвора, дуже хвора…

Скажіть, що повинна зробити на моєму місці мати? Знову відчинити перед цим мороком двері? Але чи є в мене право ризикувати сином? Йому зараз 16. Так, забула сказати: 5 років тому від нас пішов мій чоловік і батько моїх дітей.

- Не можу жити в ганьбі, - сказав.

А я от можу… Він одружився вдруге, є донька. А я одна.

Я не боюся сказати, що не люблю свою доньку, що всі материнські почуття в мені випалені. Я – чудовисько?

Але хто тоді моя дочка? Скажіть мені, в якому віці закінчуються взаємини «мати-дочка» і напроти одна одної виявляються дві дорослі людини? З однаковою відповідальністю за свої вчинки?

Не хочу виправдовуватися, але все-таки скажу: хто може, повірте мені на слово – я зробила все, що могла. Немає такого способу допомогти їй, якого ми не спробували! Якщо не вірите, отже, ніколи не зустрічалися з цим…

Навіщо пишу? Напевно, відчуваю, що все-таки брешу собі. Що Оля все ще любима мною, тільки з-під попелу на душі цього не чутно. Може, спробувати востаннє? А якщо вона й сина з собою забере?

Светлана