Ми продовжуємо публікувати неоднозначні листи наших читачів. Цього разу до нас надійшов лист, у якому читачка ділиться своїми думками про свою стареньку маму.
Як завжди, ми публікуємо лист із незначними стилістичними правками.
"Я з жахом спостерігаю, як стрімко старіє мама, і розумію, що не сьогодні-завтра мені доведеться вирішувати нелегку проблему: що мені з нею робити?
І що більше я про це думаю, то міцніше мій рішення запропонувати їй старечий притулок.
Думаю, що це рішення – найкраще для всіх нас.
Я - невдячна сволота? Можливо. Але відкиньмо «шляхетні» емоції та подивімося, що відбувається з сім’ями, в яких діти забирають старих батьків до себе.
Спільне життя – це тортури для всіх
Моя мама живе в іншому місті. Вона ще може обслужити себе сама, а ті гроші, які я пересилаю їй щомісяця, дають їй можливість жити більш-менш пристойно.
Ми бачимося приблизно раз на три місяці. І, приїжджаючи до неї, я розумію, що між нами – прірва. Я не маю про що з нею говорити! Увесь її світ – це світ серіалів, катастроф, книжок із простеньким сюжетом, пригод сусідок у найближчому супермаркеті.
На що перетвориться наше спільне життя, якщо взяти до уваги ще й мого чоловіка з дуже нелегким характером і двох дітей-підлітків з усіма їхніми тарганами?
Наше життя перетвориться на пекло!
Для всіх. Мама не зможе не втручатися в наше життя! І це тільки в телешоу смішно, а на практиці – суцільні сльози, які випадуть на долю насамперед моєї мами. А слідом за нею – на мою. Я ж опинюся не між двома вогнями, а… Треба полічити: мама, чоловік, двоє дітей і я – у центрі між ними всіма. Прекрасна картинка з назвою «Міцна сім’я», так?
І в цьому – мій святий дочірній обов’язок перед мамою, яка мене виростила? Дуже сумніваюся.
Про дочірній обов’язок
«Діти зобов'язані віддати свій борг батькам!» - більшої дурниці я у своєму житті не чула! Цю фразу могли вигадати тільки партійні діячі за радянських часів, щоб виправдати нездатність держави забезпечити свої громадянам гідну пенсію.
Діти нічого не винні свої батькам! Абсолютно нічого!
Я дивлюся на своїх дітей і ставлю собі запитання: чи хочу я стати тягарем на їхніх руках? Нізащо! Чи винні вони мені що-небудь? Ні!
Чому? Адже я віддала їм свої кращі роки, купу грошей і сил. Хіба я не маю права очікувати від них того ж? Не маю права! Чому? Бо народження дітей – це моє усвідомлене рішення, а не їхнє.
Це мені дуже хотілося цілувати їхні пальчики та п’яточки. Мені хотілося читати їм книжки, вести їх у перший клас, дивитися, як піднімаються вони на спортивні п'єдестали пошани та пишуть гарні твори. Одержала я це? Так. Чи можу я розраховувати на щось більше? Ні.
Я народила дітей, бо цього хотіла я! І я не маю права вимагати від своїх дітей плати за виконання своїх бажань!
Я запропоную своїй мамі пожити в хорошому будинку для людей похилого віку
Я не хочу гніватися на свою маму за те, що вона втручається в моє життя. Не хочу тайкома від самої себе згадувати, як довго жила її мама та як довго мені ще, соромлячись, чекати того моменту, коли її не стане.
Подивімося правді в очі: спільне життя зі старіючими батьками було можливим сто років тому, коли устрій життя старих і молодих майже не змінювався. Те саме поле з пшеницею, або ті ж бали… А сьогодні життя летить уперед такими темпами, що між батьками й дітьми – прірва!
Взаєморозуміння між різними поколіннями можливе лише як виняток! У 99,9% випадків спільне життя чужих людей – це обопільне катування.
Із презирством і обуренням я думаю про тих, хто любить солоденько поговорити про дочірній обов’язок перед батьками. Це просто тупувате лицемірство, за фасадом якого – старанно приховане від чужих очей катування «по-сімейному».
Хіба не краще буде немолодій людині в старечому притулку, в середовищі таких же людей, із тими ж інтересами? Та ще й під наглядом професіоналів?
Я запропоную своїй мамі життя в будинку для людей похилого віку і впевнена, що це краще, що я можу їй дати."
У нас на сайті завдяки нашим читачам уже набралося кілька статей на таку соціально-гарячу тематику. Одна з них «Я маю право на аборт!» - іди за лінком!