Напевно, будь-які батьки рано чи пізно стикаються з ситуацією, коли власна кохана дитина відверто виводить з себе, причому часто свідомо, ніби перевіряючи: де ж вона, межа терпіння мами і тата?
І ось тут постає резонне питання - карати чи ні? Насправді, психологи радять - так, карати. Діти повинні розуміти, що вони несуть відповідальність за свої вчинки, це розуміння важливо і для їх подальшого особистісного розвитку. Але покарання має бути правильним і ні в якому разі не "під гарячу руку".
Ігнорування дитини в якості покарання епізодично зустрічається навіть у найблагополучніших родинах. Мало хто з батьків розцінює таку поведінку як емоційне насильство над дитиною, але саме так воно і є. Така поведінка дорослих принижує гідність дитини (скільки б їй не було років), підриває її довіру до світу, знижує самооцінку, породжує страх і тривогу. Небезпека ще й у тому, що формується алгоритм сімейного взаємодії, який може передаватися з покоління в покоління.
Коли ми в дитинстві терпимо емоційну жорстокість батьків, ставши дорослими, нерідко ми так само поводимось по відношенню до власних дітей. І вважаємо це соціально прийнятним і навіть справедливим.
Дітям необхідно відчувати себе захищеними. Виховуючи, ми повинні захищати дитину, зокрема, і від її власних поривів, поки вона не навчилася контролювати себе сама. Саме тому виховання спирається на систему правил, які дають дитині можливість зрозуміти різницю між дозволеним і забороненим. А правило стає правилом тільки тоді, коли за його порушення передбачаються санкції - дії, якими дорослий підтверджує правило.
Часто, караючи дитину, батьки позбавляють її чогось важливого: наприклад, забороняють дивитися новий фільм, зустрічатися з друзями. Обмеження іноді дійсно ефективні, але вони не повинні бути принизливими. Позбавляти можна розваг (телевізора, відеоігор, права кудись піти ввечері), але не занять, які дають дитині можливість розвиватися як особистості або життєво важливі для нього (спорт, мистецтво, їжа). І, звичайно, вони повинні бути тимчасовими.
Саме тому батьківські слова повинні бути абсолютно твердими. Наприклад, краще сказати "Ти повинен бути вдома о десятій вечора", а не "Я хотів би, щоб ти повернувся до десятої вечора". Пам'ятайте, бути твердим не означає бути злим.
Виховувати - значить вчити дітей бути відповідальними. Саме тому дитина повинна знати, що буде, якщо вона не виконає вимогу батьків. "Я хочу, щоб ти навів лад у себе в кімнаті. Якщо ти цього не зробиш, то тобі доведеться прибирати ще й у вітальні". Попереджаючи дитину заздалегідь про санкції, ми спонукаємо її до обдуманої слухняності. А якщо вона не слухається? У цьому випадку ніяких компромісів: батьки повинні застосувати те, про що попередили дитину (але не більше). Адже множити загрози покарання і не здійснювати їх - прямий шлях до того, що вона взагалі перестане звертати увагу на слова дорослих. І, звичайно, батьки повинні бути впевнені в тому, що самі здатні застосувати обіцяні санкції.
Чому не можна шльопати дитину:
1. Це в будь-якому випадку удар, сам по собі гідний осуду.
2. Це визнання своєї слабкості: батьки не змогли впоратися з собою, і це опускає їхній авторитет в очах дитини. Дитина робить висновок, що своїми провокаціями вона може взяти верх над дорослим.
3. Це робить насильство чимось звичайним: дорослий дає зрозуміти, що фізична сила - єдине безвідмовний засіб вирішення конфлікту. Є небезпека, що дитина засвоїть це правило і в свою чергу стане вибирати форми поведінки, пов'язані з насильством.
4. Це принизливо: дитина відчуває себе недостатньо коханою, вона усе гірше й гірше поводиться... і отримує знову. Це порочне коло спонукає й ту, й іншу сторону до все більшого насильства і перешкоджає формуванню у дитини самоповаги.
5. Це неефективно: якщо дитина і поступається, то з почуття страху, а не через визнання своєї провини. Вона не засвоює з цього покарання уроку; причини конфлікту не зникають, навпаки, вони провокують наступну кризу у стосунках.
Покарання для дітей: за і проти
Автор:
Наталія Кривицька