Усі титули та звання Олени Юрковської швидко не перелічиш:
Власниця срібної та трьох бронзових нагород Паралімпіади в Солт-Лейк-Сіті у 2002 році;
Через 4 роки Паралімпіада в Туріні: чотири золоті, срібна та бронзова медалі.
Оргкомітет визнав Юрковську кращою спортсменкою Ігор і вручив спеціальну медаль — 75 г чистого золота. А МОК відзначив нагородою “Зірка спорту”.
2010 рік, Ванкувер: повний комплект нагород – «бронза», «срібло» та «золото».
Крім спортивних нагород, на грудях Олени - орден княгині Ольги ІІІ ступеня, Зірка Героя України, орден Держави.
Навряд чи про таке майбутнє думала Оленина мама багато років тому, коли її донька перебувала між життям і смертю. І лікарі, щоб зберегти дитині життя, ампутували дівчинці обидві ноги…
Це не було нещасним випадком і важким захворюванням – «просто» вітрянка. Цю хворобу майже всі діти переживають буквально на ногах. У Лени розвилася гангрена. Їй тоді було 2,5 рочки. І до олімпійських медалей було дуже далеко…
Ми зателефонували Олені після її тріумфального повернення на Батьківщину. І поставили кілька запитань.
- Олено, олімпійський характер перепав у спадок? Чи напрацювався протягом життя?
- Мабуть, народилася такою, - замислюється Олена. - Я ніколи не почувалася «особливою» дитиною. І ні в чому не відставала від однолітків. Якщо наша весела компанія влаштовувала «прогулянку» по деревах – я осторонь не стояла. І в «резиночки» стрибала хоробро – натягнувши на руки мамині туфлі.
Якщо мені треба було чогось добитися від мами, я ніколи не визначала завдання, як недосяжне або неможливе. Шукала найкоротший або найправильніший шлях. І в більшості випадків знаходила.
- Тобто образи на долю не було і немає?
- Якби нещастя трапилося зі мною пізніше, можливо, я й нарікала б на долю. Але я не пам'ятаю себе іншою!
- І ніхто з навколишніх ніколи не давав приводу почуватися не такою, як усі?
- Близькі люди – ніколи. Моїй мамі, попри те, що їй було нелегко – вона сама виховувала мене і ще двох моїх сестер, вдалося створити дуже теплу атмосферу в сім’ї. І друзі по двору сприймали мене як рівну. У школі, щоправда, ображали… Тому в третьому класі я відмовилася ходити до школи, і вчителі приходили до мене додому.
І чомусь закарбувався в пам’яті один, загалом незначний випадок. Я вперше в житті пішла в поліклініку сама (зазвичай ходила із сестрами або мамою), запитала в черзі «Хто останній?» і почула у відповідь дуже брутальні слова, що натякала на мій «особливий» стан. Чому? За що? Я давно пробачила цю образу, я взагалі ніколи не тримаю в собі поганих спогадів. Але тоді я довго шукала відповідь на запитання: «Чому люди заподіюють гострий біль «просто так», наче мимохідь? Невже в них так мало серця?»
- Спорт прийшов у життя випадково?
-Так. Одного разу мама прийшла додому та сказала, що познайомилася з тренером із сидячого волейболу, і він запропонував мені спробувати цей вид спорту. Тренер і мама довго вмовляли мене. Я боялася, відверто боялася. Але прийшла і мені дуже сподобалося! А коли мені запропонували спробувати лижі, вже довго не думала. У мені прокинулася екстрималка, я радо беруся за все нове!
- Спорт допоміг змінитися?
- Дав віру в себе. Я тепер нічого не боюся, знаю, що невирішуваних проблем немає!
- Спортивну кар'єру продовжуватимете?
- Так, хочу виступити на Олімпіаді в Сочі.
- А чого ще хочете?
- Мені важко сказати «Я хочу…» та перелічити свої бажання. Хочу закінчити ремонт у своїй квартирі, але це поточні плани і витрачати своє «хочу» на це не буду. Ремонт закінчиться і все буде так, як я планую. У мене вистачить на це сил. Хочу закінчити інститут. Але я точно знаю, що я закінчу його і, можливо, стану тренером.
Розумієте, «хочу» - це те, що залежить від тебе не на всі сто відсотків. Мабуть, єдине, чого я «хочу» однозначно – це дитину. Ми із Сергієм уже більше 4-х років разом. Думаю, що настав час перенести турботу з моїх котів на дітей, - сміється Олена.
- У вас багато котів?
- Двоє британців. Чорного мені подарували нещодавно, після Олімпіади. Мені дуже хотілося! Дивовижний такий кіт, приходить до мене вранці, будить…
- Сергій – товариш по команді?
- Так, і познайомилися ми з ним завдяки спорту. У нього теж немає ніг, результат нещасного випадку.
- Ваша порада людям?
- Не дуже оригінальна, напевно: «Вірте у себе!»
Порада, може, і традиційна. Але людина, яка її дає, виголошує не девіз, а те, що виросло з усього її життя. Вже хто-хто, а Олена знає, що це таке вірити в себе, якщо поруч – інвалідний візок…
А у тебе вистачило б сил в разі нещастя (тьху-тьху) не зламатися і не заскиглити?