Я прийшла до священика, а він мене послав

Мені 32 роки. Я народилася в сім’ї атеїстів, ми навіть на Великдень до церкву з кошиком не ходили. Яйця розмальовували, паски пекли, але це – данина традиції, а не віра. Тому рішення прийти до священика зі сповіддю далося мені непросто.

Навіщо йшла?

Я вже сказала, що мені – 32. Не дівчинка. Позаду – невдалий шлюб із п’яницею й три аборти. Вбивала своїх діточок, бо боялася народжувати від нього! Але пішла від першого чоловіка не одразу, мріяла, що все от-от налагодиться. Що Міша кине пити, а я народжу здорового малюка. Але він пив і пив. А потім ще й бити мене почав. Отоді я й пішла.

Невдовзі зустріла Валеру, вийшла за нього заміж. Я щаслива! Уперше насправді щаслива. Кохаю і кохана – що ще потрібно? А потрібно так мало: дитину. Маленьку, милу, рідну крихітку… На жаль, позаду – три аборти з першим чоловіком і два викидні – з другим. Лікарі сказали, що ситуація дуже складна, мені треба серйозно лікуватися. А ще: «На все воля Божа».

Оця фраза з вуст лікаря і наштовхнула мене на думку піти до церкви. Адже чудеса бувають! Пішла.

Вперше мені в церкві стало зле

Уже під кінець служби, коли всі заспівали якусь довгу молитву, в мене зненацька запаморочилася голова, занудило. Я похитнулася, люди, які стояли поруч, підхопили мене, довели до лавки. Крізь туман чула, як засичали на мене баби: «Така молитва, а вона…» Стало образливо, але якась жінка подала мені чашку з водою:

- Нічого, нічого. Це трапляється…

Із церкви з цією жінкою ми вийшли разом. Я розповіла їй свою історію. Вона довго мовчала.

- Аборти – це гріх… Смертельний гріх. Спробуй поговорити про це з отцем Олександром, він скаже, що робити. На сповідь до нього піди.

На сповідь я пішла не одразу – боялася. Місяць ходила до церкви щонеділі, потім наважилася.

Вистояла до отця Олександра, високого худого чоловіка з виснаженим обличчям, довгу чергу. Хвилювалася так, що ноги трусилися, піт градом тік.
Спершу отець мене слухав уважно, навіть прихильно. Але коли я сказала, що зробила три аборти, зненацька зірвав з мене чорне покривало та буквально прошипів:

- І ти насмілилася прийти до мене на сповідь? Думаєш, що Бог смертельні гріхи просто так відпускає? Іди!

І махнув на мене рукою так, наче в цій церкві гіршої за мене людини не було. Я оніміла. І на ватяних ногах пішла…

Пишу на цей сайт, а не туди, де збираються віруючі, бо читала коментарі до статті про те, як священик утопив дитину. Мені здається, що серед ваших читачів є люди, які по-справжньому вірять у Бога, але не фанатичні. Можливо, вони зможуть мені пояснити, що сталося? Чому мені відмовили в сповіді?

Наскільки я знаю, священик не має права робити цього. Можливо, мені просто не пощастило і я не до того священика пішла?

Або мій гріх справді такий великий, що розраховувати на прощення мені не можна? Але невже ніхто з тих жінок, кого отець Олександр допустив до сповіді, не робив абортів? Такі жінки бувають?

Що мені робити? Шукати іншого священика? Чи шлях до церкви мені закритий? То куди мені з моєю бідою? У петлю?