Нове відкриття вчених! Неохайність – це хвороба

Що робити, якщо, прийшовши з роботи, хочеться негайно придушити рідного чоловіка і… дітей? Не переодягаючись, брудними після метро руками, із розтріпаною зачіскою?..

Треба зробити глибокий вдих. Видих… Крок у бік, від гріха подалі. І - тверезий аналіз. За що, власне, така кара?

За що?!! За те, що позавчорашні шкарпетки – під диваном, учорашній недоїдений бутерброд – там же, у раковині – немитий посуд, по всій квартирі розкидані брудні сорочки, старі журнали, іграшки і… Стоп!
Не треба сліз і вже тим паче – крові. Послухай краще вчених…

«Неохайність - це хвороба», – стверджують учені

У повному змісті цього нерадісного слова. І слізьми (сварками, криками та навіть рукоприкладством) справі не допоможеш. Нечупар, як з’ясувалось, треба лікувати… Інакше маленький такий недолік переросте в розлад, небезпечний для психіки людини.

Симптоми хвороби. Нічого особливого: неприбрана квартира, немитий посуд, у шафах – смітник, на полицях – шар пилюки, що вкрив торішні недоїдені бутерброди, поламані іграшки, недописані конспекти…
Небезпека ускладнень. У разі відсутності лікування – дуже ймовірна. Прояв: дім перетворюється на смітник, а винуватці цього – на прямих нащадків Плюшкіна (читайте класиків).

Причини виникнення. А оце вже – серйозно. Учені стверджують, що в основі патологічного небажання розставатися з усім старим, уже непотрібним – глибоко прихована психологічна травма.

Наприклад, смерть дуже улюбленої бабусі. Похорон (природна загалом подія) може так глибоко ранити дитину, що в її підсвідомості поселиться страх перед виносом із будинку всього, що колись було улюбленим і корисним…

Як розвивається хвороба? Зовсім непомітно. Спершу дитина влаштовує істерики, якщо мама наважується викинути її старі іграшки. Трохи пізніше – незмога розстатися з порваним намистом і старою блузкою…
Складаються старі журнали, виносяться на балкон поламані стільці…


Особливо тяжкі випадки. Ну, це вже конкретна клініка… Наприклад: не хочеться мити посуд. І не тому, що лінь. А тому що на ньому – сліди того, що кілька хвилин тому приносило задоволення. Дикість? Так, патологія, очевидна навіть для неспеціалістів. Але попередником цієї конкретної хвороби була «звичайна» неохайність, небажання розставатися зі старими речами, що зберігають сліди минулого.


Треба лікуватися? Так. У психотерапевта. Копирсатися у підсвідомості, шукати глибоко приховану травму. До речі, травми як такої може й не бути. Іноді причиною патологічної неохайності, любові до старих речей є тяжке з матеріального погляду дитинство. Або спадкоємна риса характеру: бабка була ну дуже скупою, от і немає тепер сил сміття винести…


Усіх вилікують? Доктор медицини Ведіго фон Ведель, який очолює мюнхенську некомерційну організацію підтримки людей у складних життєвих ситуаціях, стверджує, що повністю позбутися цього синдрому неможливо. Але можна допомогти людині нормалізувати своє життя.


Тож не квапся душити своїх близьких, які ніяк не погоджуються прибрати у своїй кімнаті… А що як вони хворі? Не віриш? Прочитай книжку Херрада Шенка "Жизнь как накопление". У її основі – реальні долі людей, які перетворили свої домівки на склади непотрібних речей. Попри те, що історії життя у всіх різні, початок і перші кроки на цьому сумному шляху – приблизно однакові: психологічна травма – звичайна неохайність – патологія.


Так, тонка це річ – психологія людини… І отак одразу можна взяти лише найпростіше. У всіх інших випадках потрібне терпіння, терпіння і ще раз терпіння. А можливо, й допомога лікаря…