Я не люблю свою дитину!

Від редакції: ця стаття з'являється в нас на сайті як виняток – згідно з нашими правилами, ми не беремо на наш сайт сповіді реальних людей, що розташовані на будь-яких форумах. Але, прочитавши цього листа, я подумала: а може, дарма? Життя інколи виявляється більш яскравим за будь-які теоретичні роздуми, будь-які відкриття вчених!

Розміщаємо текст практично без змін і будемо дуже вдячні, якщо голоси наших читачів приєднаються до наведених тут.

«Їй 16, мені – 39. Поки вона була зовсім крихітною, місяців до 4-5, я дбала про дитину, не дратувалася, здавалося, що люблю. А потім почалося… І що старша – то гірше. Справжній жах був, коли їй було 2-3 роки. Цей період згадується як суцільна чорна смуга.

Найбільшим моїм бажанням було – щоб її не стало. Це розривало мене на частини, оскільки коли щось із нею траплялося (вдарялася, обпікалася, як усі діти), я дуже непокоїлась, але коли одного разу нас із нею мало не збила машина, я зненацька подумала – якби я не встигла висмикнути візок із-під коліс, як було б добре, спокійно і тихо жити...

Розумієте, береш дитину на коліна, граєшся з нею, читаєш віршики або показуєш малюнки в книжці, а бачиш зовсім порожні, холодні, незацікавлені у твоїх діях очі. У неї було своє бурхливе внутрішнє життя. Вона щось белькотіла своєю мовою, не бажаючи сидіти на горщику, слухати казки, гратися в пісочниці, тікала від дітей або від мене на прогулянці, влаштовувала неймовірні істерики, якщо, не дай Боже, не підібрала паличку або не перестрибнула через бордюрчик…

Ні, вона не виродок, не дебіл, нормально навчається, нормальна людина. Просто у нас із нею немає контакту. Вона тягнеться до мене шалено… Гадаю, ця її любов до мами і є найстрашнішою для її психіки, тим, що ранить її.

Але мені неприємні її дотики, я не люблю, як від неї пахне, як і що вона говорить, як рухається, як дихає, усе в ній дратує, хоч би що вона зробила – це погано, неякісно та просто огидно!

Цього я їй не кажу, але ж побічно моє до неї ставлення зрозуміле, і дитина прекрасно його відчуває. Удавати не вдається і не вдасться, щиро гордою або задоволеною нею я не була ніколи. Інші люди її хвалять: ах, яка дівчинка вродлива; наша репетитор з англійської її просто обожнює, каже, що хотів би, щоб у нього була така дочка. А я думаю: то й забирай, мені вона точно не потрібна. Я відбуваю обов'язок виховання дитини. Я її годую, перу речі, слідкую за здоров'ям і мрію, коли ж вона відбуде у власне життя подалі від мене.


Нещодавно вона з батьком поїхала на машині кудись тусуватися, вже пізно ввечері я телефоную дізнатися, як і що, коли будуть удома, а мобільні обох не в зоні. Можливо, в боулінг заїхали, може, у кіно, а може, розбилися на машині і мобільники розлетілися на деталі? І тут знову те саме відчуття: нарешті її не буде, нарешті я звільнюся!

Пригадується, входиш до неї маленької в спальню, мала б уже прокинутися, і прислухаєшся з надією: а що як не дихає, адже буває синдром раптової дитячої смерті…

Зрозумійте: таке життя –  пекло! Найсправжнісіньке. Вона – найбільша проблема у моєму житті. Я її не люблю та не хочу її любити. Усе, що я хочу – щоб її не було. Шкода, назад не засунеш. Правильно казали в давнину: дитина – це людина, яка приходить у твоє життя та забирає все, що в тебе є.

Та я її й дочкою ніколи не називаю. Тільки на ім’я.

Виговорилася. Так, мені необхідно послухати, що з цього приводу скажуть інші. Я не боюся жодних коментарів, не можу сказати, що шукаю розуміння, полегшення або відпущення. Я за 16 років стільки передумала, перечула, переплакала!

«Не люблю» – це, мабуть, вирок»


А от якими коментарями відгукнулися люди:

«Тільки ведична філософія пояснює цей феномен. Жодні сучасні психологи це не пояснять. Веди кажуть, що нашими дітьми можуть ставати – як за прихильністю з плюсом, так і за прихильністю з мінусом – наші вороги, у яких ми все забрали в минулих життях. Нам треба відпрацювати цей зв'язок – поставитися до них із розумінням, душею, ласкою, віддати все, що відібрали в них у минулому житті.

У Всесвіті все точно виміряно та підраховано, хто кому винен. Очевидно. автор листа опинилася в такому становищі, інтуїтивно відчуваючи відразу до "рідної" дочки. Народивши та виховавши дитину, ви відпрацюєте цю неприємність, що родом із минулого життя . Коли відчуєте – відраза минає, отже відпрацьоване. Шановна, дуже скоро ваша дочка стане самостійною, у неї буде своя сім’я. Прийміть її такою, якою вона є. Її душа знаходиться в наполовину вашому тілі. Отже, ваша донька стала в цьому житті близькою вам за кармою».


«Такі «жінки» ганьблять саме слово «жінка». Це не жінки. Це тварини. Егоїстки. Які не мають жодного права вимагати жалю або навіть просто співчуття. Моральні виродки... Моя думка: не хочеш народжувати - не народжуй. Зрештою, не псуй життя майбутньому батькові дитини. А ще краще – візьми мотузку та повісься. ЗРОБИ ЦЕЙ СВІТ ЧИСТІШИМ.


«Прочитала «сповідь» і задумалася – моїй Катрусі 8 років. Уже цілком самостійна людина з характером і своєю думкою з будь-якого питання. Що я робила б без неї? Просто померла б. Я так само, як і автор листа, вставала ночами – прислухалася, та й зараз щоночі в її кімнату по кілька разів бігаю. Важко? Так, важко. Але з іншого боку, яке це щастя – слухати її оповіді про школу, читати разом книжки мого дитинства. Адже разом із дітьми ми ще раз переживаємо своє дитинство – вдруге в житті вперше йдемо до школи, разом знову стаємо на ковзани, вчимося плавати, бачимо веселку, вивчаємо зоряне небо. У кожному моменті життя треба шукати щось світле. В усіх бувають чорні смуги, коли нічого не хочеться, але я встаю та роблю це задля Каті. І легшає».


Дорогі читачі! Висловіть свою думку! Невже свою дитину можна отак не любити?!